 |
.png) |
||||
|
|
|
КУЛЬТУРНЕ І ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В ШЛЯЙСГАЙМІ Говоритимемо про велике українське село під Мюнхеном. Часова відстань: дуже давно, рівно 65 років тому ! Молодим із вас це видасться як біблійний вік, а нам старшим - як вчора ! Отже, хто не бував в Україні після 1991р., той був у шляйсгаймській Україні у 1946-1950 роках. Скажете - це пародія ! Ні, це була дійсна Україна, тільки тоді, не бувавши ще в реальній Україні, ми собі цього не усвідомлювали. Дорогою в сьогоднішний Газен-берґль лунала українська мова. В дорозі на роботу в канцелярію табору вже під лісом, недалеко Ес-багнгофу Фельдмохінґ, снував народ, тут і там лунало таке ще й зараз рідне: «Що дають ?» Як помічний секретар Голови українського табору інж. Миколи Рознатовського, хочу сказати, що таборів було по дорозі з Мільбертсофену у Газенберґль два: по лівій руці – російський табор у дві тисячі душ, там же білоруські бараки 140-143 – біля 250 душ, а праворуч – український табор в напрямі сучасної кінцевої зупинки трамваю ч.13. – приблизно 1600 душ. Ця цифра часто мінялася, бо народ еміґрував: починали з Австралії і Бельгії, Венесуелі і Параґваю, або осідали в Мюнхені. Наші студенти сиділи у Фюріхшуле, а в табор приходили лише раз на тиждень відбирати свої харчові пайки, це теж наш український обичай. Таким чином, у мене на списку 54 реєстрованих в таборі студентів, а в дійсності їх було ледви 20 душ! Такий був у нас по війні звичай: жити в одному, а брати пайки у трьох таборах, Учителі гімназій ходили, як пра-вило, з рукзаками, не із зошитами й книжками... Тепер запитаєте: «А де ж церква ?». Наша православна церква була у невеличкому бараку ч.83. Жили в таборі студенти теології, перед усім, із Волині. Їх Українська Богословська Академія в Мюнхені нараховувала майже 80. Прислуговували вони активному, дуже резолютному отцеві Федорові Білецькому, який відогравав поважну ролю і в церкві, і в громаді. Це поєднання функцій було тоді необхідним, бо церква наша, як пише Володимир Маруняк в історії «Українська еміґрація в Німеччині і Австрії» знаходилась у ті роки в дуже критичній фазі. В Німеччині й Австрії нараховувалось 1946 р. 12 єпископів на чолі із Митрополитом Полікарпом. Але на першому церковному зїзді в Ашаффенбурзі 1947р. виділилася із лона УАПЦ частина вірних, зосередившись у Соборно-правну Церкву, яка оформилась в Україні 1921 р. під омофором Василя Липківського. Досвідчений в церковних баталіях о.Федір Білецький зберігав у таборі церковну рівновагу. На жаль, він релятивно скоро еміґрував у США, де теж відогравав видатну ролю в лоні УАПЦ. Серед студентів Богословської Академії УАПЦ були пізніші духовники наших парафій в США, які теж вийшли з табору Шляйсгайм. Назву лише отців Олександра Воронина, Нестора Столярчука, Сергія Ковальчука, Петра Сацевича, Олександра Щербаня. Богословська Академія Мюнхені мала 1949 р. ще 14 слухачів, частина з них слухала в проф. Григорія Ващенка на УВУ педагогію. Проф. Ващенко пізніше разом з табором переселився в Людвіксфельд. На початку хочу назвати адміністрацію табору, який по суті належав до т.зв. „Area 7 Munich Resetrlement Center“у Варнер-Касарнях на Фраймані (бувші СС-Касарні). Командантом загального табору був англієць колонел Гард, його підлеглою- міс Кампер, до якої належала адміністрація обох автономних таборів – російського і українського. Голова російського табору – п. Ганке – балтійський або ж автохтонний росіянин, тоді ніхто не заглиблювався в біографію чільних осіб.„Яке наше діло” питав себе кожен. Головою українського табору був інж-економії Микола Рознатовський, родом із Глухова на Чернігівщині, як і численні наші еміґранти в Чехо-Словаччині-абсольвент Української Господарської Академії в Подєбрадах. Для нас, вихідців із українських шкіл в ЧСР, це сприяло включенні на службу в таборі, за принципом „як свій, то може порядний”. Отже, крім секретарки інж Рознатов-ського, адміністрація нашого табору до 1948 р. спочивала в руках був. управителя інтернату Української гімназії в Модржанах б. Праги, Омеляна Міценка. Його писарем був автор цього спогаду аж до нашого „видалення” із та-бору псевдоамериканською комісією СІС 1948 року, під претекстом: „Ми сиділи в кацетах, а ви - в гімназіях”... Важливим фактором політичної рівноваги в таборі була з одного боку вроджена спокійна натура М. Рознатовського і його колеґіяльна постава супроти голови Російського табору Ганке, а з другого - його походження з „Великої України” і симбіоза з інтелектуальною елітою табору, яка майже виключно походила із східніх реґіонів України. Почнемо з таких відомих ще й вам імен, як проф. В. Дубровський (батько належної до нашого парафіяльного хору Світлани Микитчак, дідо внучки Оксани, зараз у «Пласті»), дальше пок. професор Юрій Бойко, директор таборової гімназії П. Кашинський, дириґент хору о. Іван Заяць, відомий із пізніших завдань в Арґентині гідролоґ Іван Бандура, пок. інж. Єфимович, згодом в Людвіксфель-ді, інші видатні люди, серед них ровесники інж Рознатов-ського - інж. Архип Кмета із дружиною (відомі театральні діячі), брати Микола і Михайло Самойловичі з Праги, Олексій Воронин, отець Чайківський, парох Української Греко-католицької церкви і численні інші діячі, яких мало хто ще памятає... Соборноправна церква мала в таборі непоступливих речників, маю на увазі о. Явдася, але й голову нашого церковного братства М. Візира, батька Вашого сучасника Віталія Візира, інженера в Ґуру при проєкті «Аріяна». Із наступників о. Федора Білецького слід назвати коротко-тривалу духову опіку, з огляду на еміґрацію, отців Кравчука, Якова Костецького, о. Грановського і, перед усім, о. Паладія Дубицького. Про конфліктні ситуації не буду говорити,може про них залишив свої записи отець Паладій, який провадив парафію аж до розвязання табору початком 1950-х років. На марґінесі скажу, що в таборі жив і служив під час церковних урочистостей Єпископ Вячеслав (Лісицький), який володів німецькою мовою і живо розмовляв з подорожним, коли по сусідству з ним траплявся німець. Яке враження виніс юнак із Праги, який зроду не бачив і не чув такої України, як наша? Зовсім нове, але треба сказати - достойне враження! Такої України ми в шкільних підручниках не зустрічали. Ось стоять в неділю у церкві юнаки, серед них живий, рухливий Валерій Дубицький, наші пластуни Юрій Фещенко-Чопівський, Володимир Беднарський, оба Воронини, малий ентузіяст фотоаматор Таран, батько якого довгі роки карався по Сибірських таборах і пережив ! Я радий, що вони й до сьогодні являються живими свідками, переємниками тієї давньої церковної і культурної традиції, яку ми досі плекаємо. Підкреслюю зокрема культурну традицію, бо виступи Хору «Думка» під керівництвом Нестора Городовенка, ґастролі Театру Блавацького, балетні сцени майстра Заварихіна (Ужгород) виступи чоловічого квартету з Ганноверу- берегли народ від психозних на-слідків терору совєтської аґентури, який ночами панував навколо табору, а буднями ширився перед таборовим маґазином у бараці ч. 12. Там зазвичай роздавали летюч-ки, для росіян під титулом – «С мира по рубахе, бедному нитка», а для нас: «Кому ціле село чоботи шиє, той босий ходить...», чи: «А моїй жінці ще нічого не дали»... Особливе враження з того часу залишилось від майстра Нестора Городовенка і хору «Думка», якого імя досі не забулось в Україні. Не забулось і серед нас, які з великим одушевленням супроводили по неділях «Херувимську», виголошену такими голосами, як П. Садовий, солістка Олена - хто пригадає її прізвище?, наш покійний Владика Володимир Дідович. Пригадується ще заключний марш цього хору: «Засяло сонце золоте», сцена із незабутніми куркулями Богоносами: батько і два сини мали вже поруч табору свій колгосп із худібкою.Такий талант, як Нестор Городовенко, сприяв церковному але й суспільному миру, впливав на непокірний козацький народ - серед якого відзначались козаки Бігдай і наш покійний вірник Глек: ось його ориґінальна записка: «прошу создать українське православне братство»... Наша молодь стояла в церкві перед нами, леліяла надію на достойне майбутнє гнобленої України. Де вона та молодь сьогодні, розсипана по світах ? Зраз у мене в руках лише двадцять адрес наших колишніх співмешканців Шляйсгайму. Живуть їхні внуки на безкраїх преріях від Каліфорнії, Венезуелі, Тасманії - до Мюнхену ! В Шляйсгаймі ми бачили Америку приблизно такою, як те широке поле між сьогоднішнім Газенберґлем і студентською оселею біля кол. СС-Касерне(Варнеркасерне). Там, на краю ліса, довго стояв наш хрест ще з часів урочистого Водохреща, яке о. Паладій відправляв для православних вірних Шляйсгайму і Фрайману спільно. Урочисте «Во Йордані» пригадують ще й досі гості з Америки – Атанас Кобрин, Филимон Ковтонюк, Богдан Корчмарик, Тарас і Катерина Кохно (їхні батьки були членами хору Городовенка так, як і мати нашого учня Усенко). Всі, з ким ми пізніше відвідували це поле під час візит у Мюнхені ! Лине над ним протяж-ливе українське: «Ой чий то кінь стоїть» та «Посіяла огірочки». Лунають між бараками тужливі жіночі голоси, відірвані від тієї модерної України, яка зараз пишається голосами Софії Ротару, Руслани та інших естрад... Там, на краю поля, стояв барак кальмиків, про яких ми майже нічого не знали, якби не відвідини Ґеоґрафічного інститутуМюнхенського університету з професоромТілем Метою екскурсії була ритуальна служба в кальмицькому бараці. Під час прийняття німецьких гостей ми роз говорились із професором і зустрілись із питанням: «А до якої юрисдикції належить ваша церква ?» Виявилось, що ми, сусіди російського табору, до таких питань не привер-тали уваги. У нас в ті часи все точилось навколо, як нам тоді видавалось, головного питання: «автокефальна» чи «соборноправна» наша церква ? Слід докладніше ознайомитись із історією Київської митрополії та її занепаду внаслідок Татарської навали 1220-х років аж до руїнного ХУ-ХУІ століття під Литовсько-польською властю. Результат, без всіх джерел, буде й дальше незадовільним. Досліди cучасних істориків церкви в Україні досі обходять цей період. Буде нелегким завданням молодших істориків нашої церкви докумен-тально підготовити ґрунт для реалізації ідеї української юрисдикції - як перед церковним світом, так і перед власним, зараз розчленованим у своїй вірі народом ...
|
|||
